Обожнюю ранок. Це прекрасне відчуття, що обов'язково має трапитися щось нове, неочікуване, хороше. Місто за вікном прокидається, горизонт затягнутий таким ніжним світло-золотистим туманом, як на полотнах Клода Моне, і можна ще трохи поніжитися в теплому ліжку. І люди зранку зовсім інші. Це наприкінці дня вони встигають натягнути на себе звичні маски. А вранці - такі щирі, справжні. Протирають очі, позіхають, потягуються, посміхаються, згадуючи якийсь наївний і смішний сон, і тільки звичний ритуал заварювання кави допомагає налаштуватися на завоювання світу :)
В Тернополі осінь, надходить зима, а мені чомусь так хочеться прокинутися в сонячній Португалії. На повні легені вдихнути океанський бриз, прогулятися вздовж старих жовтогарячих будиночків, випити апельсинового фрешу та ароматної кави на якійсь залитій сонцем площі перед старим собором...Пам'ятаєте, як у "Фієсті" Хемінгвея?
"Ставало спекотно, але в повітрі ще пахло свіжістю раннього ранку, і сидіти в кав'ярні було приємно. Повіяв вітерець, і відчувалося, що прохолодою тягне з моря. Площею розгулювали голуби, і будинки були жовті, ніби пропечені сонцем, і мені не хотілося йти з кав'ярні".
 |
| "Кіт Фадо" (полотно, олія), 2014 р. |
